Цю легенду мені прошепотів запашний степовий вітерець на березі диво-острова, мого і твого, мій друже, якщо ти знайдеш стежку до його серця! Жив колись у сиву давнину, а може і зараз живе, чи ще буде жити у моїх золотих степах, на березі Дніпра, гончар, золоті руки. День-у-день крутив він своє гончарне коло і звичайнісінька глина у руках майстра перетворювалася у посуд або іграшки малюкам. Коли глиняні вироби тверділи, вони потрапляли у піч. Від вогню глина ставала міцною, легкою і дзвеніла від дотику. Гончар присвятив улюбленій справі все життя. І кожне його творіння мало своє призначення, душу. Барвисті, з чарівними візерунками горщики, глечики, миски, кахлі були веселими і гарними, від них душі людей світлішали і відчували радість. Чутки про майстерність та добру вдачу гончара поширювалися по землі і вабили мандрівників, що хотіли на власні очі побачити, як народжується диво. Люди дивилися, як весело обертається гончарне коло, співає глина у руках майстра, і бачили усмішку на його устах. І починали розуміти, що радість життя - у творчому натхненні. Бо, якщо творчий вогонь живе у душі, то людина відчуває себе часткою природи свого краю, і кожна мить у праці для рідної землі робить життя радісним і щасливим. Отак і майстер жив, з любов'ю творив красу, і коли бачив, що від краси душа людини починає розквітати, як пуп'янок квітки, він радів і від щирого серця дарував свою диво-працю. І ось настав час, коли руки гончара створили глечик, що світився, мов коштовне каміння на сонечку. Усі, хто бачив це диво, відчували у душі тепло і радість, та ніхто не знав чим наповнити глечик. І щоб знайти душу своєму найкращому творінню, вирішив гончар обійти Землю. Спочатку він помандрував на Схід і дійшов до Великого Океану. Там, на Сході, йому дарували прянощі та найдорожчі пахощі. Потім він обійшов країни спекотного Півдня, де природа дарує людям вишукані страви та ласощі. Коли майстер був на Заході, йому приносили духмяні рідкісні напої із квітів. Мешканці суворого Північного краю робили для нього цілющі відвари та запашні мазі. Але ніщо не могло зрівнятися із світлоносним творінням рук гончара. Як тільки глечик наповнювався дарами, його світло поступово вгасало. Обійшов майстер усю Землю у пошуках душі для свого творіння, та й повернувся додому, у рідні запашні степи на берег священної річки. Вийшов він на берег, щоб переправитися на той бік, де стояв його рідний дім і вже давно чекала його родина. Сів у човен та й поплив собі потихеньку у світанковому тумані. На небі з'явилася ранкова зоря, а за нею і перші проміні сонечка. Туман розвіявся і...перед здивованим поглядом виник райський острів. Човен тихенько торкнувся золотого піску і майстер ступив на берег земного Раю. Пройшовши кілька кроків, він побачив струмочок, що весело співав, вливаючись у святу річку. Над головою у квітучих кронах дерев співали пташки. Зачарований мелодією природи гончар пішов уверх по струмку. І струмочок привів його до скелі, з якої било співуче джерело. «Хіба може джерело співати?», запитав себе гончар.«Еге ж, може!», - почув він у відповідь. Озирнувся здивовано навкруги - нікого. Але біля джерельця, що витікало з каменя у формі серця, гончар насправді чув дивовижно-небесну музику, Від тої музики душа майстра заспівала, а з очей потекли сльози захоплення. І ось тоді, крізь сльози, він побачив, як мов би з туману виник світоносний юнак з чарівною сопілкою. «Боже!», - радісно скрикнув мандрівник, - «Дякую тобі , що допоміг знайти душу моєму творінню!». І почав умовляти юнака наповнити глечик небесною мелодією. Але той похитав головою: «Ця музика легше за пір'їнки пташки, ніжніша за вітерець у полі. їй непотрібна форма».«Тоді, хай твоя душа стане душею мого глечика», - просіяв гончар.«Моя душа вже має таку само досконалу форму, це моє тіло!», - відповів сонячний юнак. «Так, ти правий!»,- погодився майстер.«Але для якої ж тоді душі, я створив цю сяючу форму?»", - розгублено запитав юнака гончар. Той, спочатку замислився, а потім посміхнувся і запропонував: «Моя душа навчилася співати у цього джерельця. Тож набери джерельної водиці у глечик і тоді побачиш ... диво!». Вдячно вклонився майстер Землі - матінці та джерельцю і наповнив глечик прозорою чистою водою. І справді сталося диво! Глечик засяяв, як сонечко і заспівав, як чарівна сопілка. Тоді майстер підняв глечик до Неба.«Боже! Ось душа моєму творінню!»,- і засміявся від щастя. Відтоді, як гончар знайшов душу своєму найкращому творінню на своїй же, рідній землі, свята джерельна водиця в глечику ніколи не вичерпується. А у тих, хто п'є цей божий дар, відкривається квітка душі і вона радіє, співає і творить, відчуваючи щастя. Отож, мій друже, хто з радістю працює для Землі-матері, шанує джерельні криниці роду людського, тому відкриваються небесні мелодії. Це великий закон Землі і Неба! 21.01.2001 | |
|
| |
| Переглядів: 1970 | |
| Всього коментарів: 0 | |