Радість життя. Любов Орлова
Цю легенду розповів Леґінь на прохання звірів, що зібралися на Велику Раду, аби допомогти людям відродити Рай на землі. Вона про те, як може змінитися доля людини, якщо вона подивиться на природу очами любові.
«Жив собі відважний мисливець. Кожен день прокидався він раніше, ніж сонце виглядало з-за обрію, вмивався чистою водою і йшов до лісу. Звірі ще ніжились в солодких обіймах ранкового сну, а він уже пробирався таємною мисливською стежкою. Коли він напинав лук, стріли не знали промаху, а серце було спокійним і холодним, як вода в гірському озері. З багатою здобиччю повертався мисливець додому, але радості в його душі залишалося все менше. Часто замислювався він, чому воно так, але відповіді не знаходив. 
Одного разу, коли на небі тільки починали меркнути зірки, мисливець вийшов зі своєї хатини і пішов до лісу. Нечутно ступав він по траві, вдихав аромат весняного лісу, задивився на птахів, які колихали своїх пташенят у гніздах. На маленьких звірят, що кумедно бавилися на галявинці. На їхніх турботливих матерів і батьків, які клопоталися в пошуках свіжої травиці для своїх малюків – зайчат, оленят. І відчув він у своєму серці радісне почуття єдності зі світом природи. Це змінило його душу, він збагнув чому щезла в його серці радість життя. І тоді мисливець зламав стріли, кинув лук і дав собі слово, що не проллє більше крові тих, хто йому став дорогий, і що буде любити тварин і птахів, як своїх молодших братів. Та й пішов собі далі гуляти лісом. А коли він вийшов на велику галявину, то побачив великий Дуб, а під ним багато звірів, що зібралися на Велику раду. Тут були фазан, і граційна косуля, і орел, і багато інших тварин. Старий кабан мудрим поглядом своїх маленьких оченят стежив, щоб на галявині був лад. Оточили звірі мисливця, виставили наперед гострі ікла, довгі колючки, міцні дзьоби, і приготувалися до бою. Але тут невідь-звідки прилетіла чарівна пташка і промовила: “ Зупиніться! Цей юнак дав слово ніколи не шкодити нам! Він буде приходити у лісове царство тільки для того, щоб дихати чудовим повітрям наших квітучих дерев, трав та милуватися гаями, річками і озерами.” Ліс притих, і звірі стали довірливо підходити до хлопця і розмовляти з ним...
З того часу юнак став споживати тільки те, що дарувала всім природа: плоди та ягоди, коріння та зілля, горіхи... І ось, одного весняного ранку вийшов він на пагорб, задивився на рожеву зорю на сході і почув спів чарівної пташки. Вона сіла неподалік від нього, на вербі коло струмочка, і теж вітала схід сонця. Прислухався юнак до її пісні і зрозумів про що співала пташка. Вона розповідала про якийсь чарівний пагорб, що височив в центрі дивного острова. Коли ранком над островом сходило сонце, пагорб рожевів, удень вкривався білими запашними квітами, а у вечері ставав фіолетовим. Вітер доносить звідтіля по всьому світі звуки дивовижної музики й чудовий аромат. “Острів із чарівним пагорбом, – подумав юнак, – приховує якусь таємницю”. І вирішив хлопець відшукати ту таємницю. Шлях був довгий, нелегкий, але мандрівник не звернув назад. Дійшов він, нарешті, до великої ріки Славути-Дніпра, бачить, великий острів лежить, схожий на чарівного птаха. Дзьобом зі скелястою головою повернутий на схід сонця, крила опущені у смарагдові води річки, а хвіст, спрямований на південь, розпустив птах по квітучих луках та озерах, де зеленіють плавневі ліси. По всьому тілі острова-птаха розрослися буйні трави дикого пахучого степу, крутими берегами спускаються до річки великі і малі балки та урочища, вкриті байрачними лісами та гаями. Юнак стояв на березі річки і милувався дивосвітом острова. Над високим природним пагорбом в центрі острова засвітилася яскрава Веселка. Туди і спрямувала душа мандрівника. Переправився хлопець вплав до острова, вийшов галявину і побачив білого коня, який пасся на степових смарагдових травах. Звернувся юнак до нього: „Сюди, на острів, привела мене мрія, допоможи дістатися до серця острова!”. „Бачу, з добрими намірами веде тебе мрія, сідай!”. І поніс через степи, до першого з природних курганів-Близнюків. Подякував мандрівник коневі за допомогу і пішов далі в супроводі знайомої пташки. А коли юнак стомився в дорозі, змахнула вона чарівними крильцями, і виникло джерельце з живою водою і дивовижними квітами навколо. Юнак напився солодкої водиці, поласував духмяними плодами, ягодами, відпочив на шовкових травах і пішов далі, співаючи. Його пісня сподобалася всьому рослинному і тваринному царству, дерева прибирали своє гілля, звільняючи стежину, косулі бігли попереду, показуючи шлях, пташки летіли поряд і радісно підспівували. Всім усміхалося саме сонечко. Юнак майже дійшов до другого кургану-Близнюка, але тут на його шляху постав суцільний чагарник із глоду і колючої акації, оповитий плющем. Та рішучість не покинула юнака, бо він думкою вже був там, на омріяній верхівці пагорба в серці острова. І, о диво! 
Просурмили сурми, розступилася грізна сторожа заростів, і юнак побачив сяючу верхівку пагорба, над якою на білій хмарці височів казковий палац. Далі він побачив стежину, яка вела нагору, до кришталевого палацу. 
Піднятись по ній допомогла пташка. Вона летіла попереду, а юнак за нею – з легкістю птаха в небо, і за мить вони піднялися по стежині. Затамувавши подих, мандрівник ступив на м’яку смарагдову травицю райської землі. Поряд зі стежиною з золотого піску, яка вела до чарівного палацу, серед коштовних камінців, протікав прозорий, мов кришталь, струмок. Він впадав у озерце, де плавали дивовижної краси білі лебеді. Птахи гралися між собою, кружляючи у танку під чарівні звуки сопілки, на якій грав веселий і щасливий хлопчик. Краплини води з пташиних крилець падали на трави прозорими перлами.

На блакитних травах між квітами сиділа дівчинка. Вона збирала ті перли і нанизувала їх на золоту нитку. Зачарований тим дивом юнак хотів запитати: "Хто ви, діти, і чий це палац?" Та діти почули його думки, засміялися, схопилися за руки і побігли до палацу. А з чарівного палацу полинула дивна музика, розчинилась брама і юнак зайшов-заплив до сяючого простору, з якого полинули до нього слова: "Це я, Леля-Весна, що дарує радість життя, кликала твоє серце у Світ Любові. А коли воно сповнилося добротою до світу природи, відкрилися очі твоєї душі, і вона тепер бачить і відчуває красу життя!”. І перед очима юнака з’явилася дівчина, як весняне цвітіння природи, чий аромат п’янить і тішить душу людини. Коли він побачив цю неземну диво-красу, серце його стрепенулося від щастя. А коли вона глянула своїми очима на юнака, і в його серці розквітла квітка Любові. В цю мить над островом засяяла райдужна Веселкова брама, яка сповістила єднання їхніх сердець. Вся природа раділа. Чарівна пташка окропила пару духмяним нектаром. Хлопчик і дівчинка, піднялися у повітря на квітковому кораблі і обсипали молодих запашними пелюстками квітів. Усі сміялися і бажали їм радості і щастя на все життя. А потім юнак і дівчина вирішили повернутися до людей, щоб допомагати їм розуміти і любити природу свого краю-раю», – такими словами закінчив свою легенду Леґінь. 
Після цих слів із благодатних хмар пролився життєдайний дощик. А коли він закінчився, під сонячними промінцями на дубових листочках діамантами засяяли краплини, які падали на квітучу землю і дзвеніли: дзінь-дзінь, – мов дзвіночки. Леґінь замріяно подивився на середину озера, і там на воді з’явився пуп'янок білої квітки поряд із великим зеленим листком у формі серця. Квітка почала поволі розкривати свої пелюстки. Почулась чарівна музика сопілки, і в небі з’явилася пташка. Вона опустилася на верхівку дуба. І над райським островом заграла подвійна чарівна Веселка у формі кола. «Дивіться, це Благословення нашому краю-Раю! – прошепотіла біла квітка, що повністю розкрила свої ніжні пелюстки.
І усі з надією подивилися в Небеса

Любов Хортицька 01.11.2001.


Категорія: Художественные произведения | Додав: NPO (25.09.2008) | Автор: Любов Орлова
Переглядів: 1820 | Рейтинг: 5.0/2
Всього коментарів: 0
avatar