Колись у давні часи на острові Хортиці, неподалік від заповідного лісу, жила сім’я лісника. П'ять близьких, рідних людей, і у кожного була своя найулюбленіша справа. Бабуся ходила по луках, лісах і збирала цілющі трави, коріння. Вона була травницею-цілителькою. Дідусь, родом із козаків-характерників, був пасічником. Його любили бджоли, і він збирав найкращий мед – божий дар. Їхня донька, гарна, мов лісова красуня, покохала хлопця, що працював на користь природі свого краю. Зв’язали вони життя шлюбом любові, і народилася у них дівчинка. Мала вона оченята, мов небеса, волосся – як промені сонечка, голосочок – янгольський, усмішку до всіх лагідну, а сердечко її випромінювало любов до усього живого на світі. Дали їй ім’я Дара – та що дарує радість. Жила вся родина на своєму хуторі. Тато доглядав ліс, озера та джерельце, рослини, звірів та птахів. Матінка з донькою дбали про садочок, город і квітник. Під стріхою їхньої хатинки воркували білі голубки. Кожної весни прилітали на їхнє подвір’я лелеки. Приладнав їм колись батько високу жердину зі старим колесом від возу нагорі. Там вони і зробили своє гніздо…Мудрі люди кажуть, що селяться лелеки лише біля добрих людей. Лелеченята, що з’являлися у гнізді, вчилися літати, а восени пташина родина з молодим поповненням відлітала на південь у теплі краї. Коли Дара була маленька, бабуня розповідала їй, що птахи восени відлітають у Вирій, щоб по весні повернутися у рідний край з душами немовлят, які потім народжуються на нашій землі.
Одного теплого вечора стояла Дара біля вербиченьки на березі свого рідного острова і замріяно дивилася на птахів, що відлітали за обрій. День помалу вгасав, насувалися сутінки, повіяло прохолодою і дівчинка відчула легкий смуток. Але тої ж миті біля неї ніби з туману виникла постать юнака. Він лагідно посміхався їй, і серце Дари стрепенулося. Обличчям і поставою юнак був гарний, мов янгол небесний. Привітали вони один одного поглядом серця і звернулася до юнака Дара: "Я –Дара, а як тебе звуть ? І звідкіля ти родом?" "Я той, хто дарує радість життя! А родом – з райського міста!" – відповів осяйний юнак. "А це де?", – запитала Дара. “До нього можна дістатися за мить, а може і цілого життя не вистачити – для кого як” – відповів з усмішкою юнак. “То ти із майбутнього Землі!” – здогадалася дівчина. “Може й так!” – засміявся променистий юнак. "А можеш мені показати свій Рай?" – спитала Дара. "Добре, дивися!" – він змахнув рукою, мов крилом і сталося диво... 
Через увесь обрій, від небес до землі, з’явилося напівпрозоре, мов жива вода, дзеркало. “Що там, за тією завісою із текучої води?” – захоплено скрикнула дівчина. – “Моє Райське місто!” – і простяг їй руку – “Полетіли!” Узявшись за руки, вони разом влетіли у райський світ. Перед здивовано-радісним поглядом Дари відкрилася величезна зелена долина з гаями, луками, річками та озерами. Коло обрію зелені пагорби переходили у невисокі гори, що сяяли, мов перли. Серед запашних лук деінде виднілися легкі, мов із соломи, шатрові будинки. Неподалік висів, мовби у повітрі, білий з мармуровими колонами храм, відкритий у небеса. Юнак простяг Дарі руку і вони попливли у повітрі, рука в руці, через квітучий сад, просто до прозорого сяючого храму. Там, плавно, мовби уві сні, ходили-пливли красиві, усміхнені люди у вільних, легких, кольорових сукнях. Від них розходилося навкруги м'яке лагідне сяйво. На душі було легко, радісно і затишно, наче вдома. Велике райське місто, ім'я якого Любов, обіймало дівчину ніжними крилами. Промені любові мають чарівну силу. Вони допомагають рослинам рости, а людям – чути і розуміти мову тваринного і рослинного царства. Можуть подарувати здатність жити під водою, підійматися у повітря, бачити крізь час і простір, переміщатися із швидкістю думки у межах Всесвіту. Але, головне вміння вищих істот, – людей із світлоносними серцями, – це відчувати біль Землі. Сенс їхнього життя – силою любові надавати допомогу усьому живому, і це дає їм відчуття радості існування”.Дара захоплено відчула силу любові до Землі. Вона побачила усю Землю і свій рідний край – з усім, що існує і живе на ній, що росте і зігріває її своєю любов’ю. "О, Всевишній! – звернулася до небес Дара, – Допоможи мені перетворити і мій край у Рай!” А потім вона звернулася до юнака: “Я повертаюсь, бо дуже хочу поширити простір твого райського міста на мою землю”. "Хай здійсниться твоє бажання!” – благословив її юнак. ..І за мить вона вже стояла на землі свого святого острова і дивилася на обрій, де сходило сонечко. Але тепер на лівому березі Дніпра замість лук і гаїв височіли споруди з бетону і металу. Труби простромлювали небо кам'яними пальцями, з них клубочилися отруйні випари. Машини, що рухалися містом, і собі пирхали отруйним димом. Величезні купи сміття, бруду заполонили балки, русла річок, що впадають у священні води величної ріки. Дара дивилася на все це і з її очей лилися сльози. “Як могли люди забути, що природа – це основа самого життя на землі. В цьому місті немає ні чистоти, ні краси, ні гармонії, бо немає цього в серцях людей. Вони не відчувають радості життя.” І тоді вона підняла свої руки до неба і попросила “Боже, допоможи мені сіяти зерна любові, щоб проросли колоски радості!”. А своїй душі побажала: ”Хай не вичерпується джерело моєї любові до рідного краю-раю, бо воно струмує від сили Духу Святого божественної Любові!” Після слів дівчини на небі з'явилися хмари, які пролилися весняним дощем. Місто почало вмиватися, як квітка ранковою росою. Трава розправила свої зелені стеблини, проросли польові квіти у квітниках і розкрили свої барвисті пелюстки. Дерева, радіючи почали розгойдувати співучих птахів на своїх зелених гілочках. Дара стояла на березі свого чарівного острова і дивилася на пробудження природи. Вона бачила місто у новому душевному стані. “Хай відсьогодні кожна людина прокинеться уранці і відчує у своєму серці любов до себе, до рідних, до усіх, хто живе на берегах величної ріки і священного острова!” – щиро бажало її серце – “Я люблю тебе, моя земле! ”– вигукнула дівчина. І відразу, поряд із нею – дівчиною з зоряним серцем –виникла постать її духовного янгола. 
“Промениста і прекрасна Дара! Я відчуваю силу твоєї любові і дарую сили небесні. Віднині твоя Любов запалюватиме серця людей, вони тепер будуть жити у гармонії з природою рідної землі і будуть творити рай на землі, де живуть самі і де будуть жити нащадки їхнього роду. А ми будемо допомагатимемо творити добро і нести світло землі і її дітям – зоряним серцям Всесвіту!” – благословив майбутній Золотий вік син райського міста.

Любов Хортицька березень 2000р