Загалом, у сфері доступу
до інформації, яка створюється в процесі діяльності органів влади, окрім,
мабуть, строків, нічого принципово не змінилося.
Разом з тим, вказані закони нарешті чітко встановили прописні іcтини, які
раніше так часто ігнорувалися державними службовцями в процесі застосування
ними дещо заплутаного і дірявого інформаційного законодавства. Ці закони
наберуть чинності через три місяці після їх підписання Президентом України та
офіційного опублікування, орієнтовно на початку травня цього року.
Що стосується строків надання інформації за запитом, то тут законодавець
приємно здивував громадськість. Тепер суб’єкт владних повноважень, який отримав
запит про надання публічної інформації, має лише 5 днів, а не місяць, як було
раніше, на надання відповіді на запит. Більше того, закон встановлює види
інформації щодо якої відповідь повинна надаватися іще швидше – протягом 48
годин. Це інформація, необхідна для захисту життя чи свободи особи, щодо
стану довкілля, якості харчових продуктів і предметів побуту, аварій,
катастроф, небезпечних природних явищ та інших надзвичайних подій, що сталися
або можуть статися і загрожують безпеці громадян.
Іще більш прогресивні зміні сталися у сфері доступу до екологічної інформації,
на порушення України у якій неодноразово нарікали міжнародні інституції. Перш
за все, Закон України «Про інформацію» у новій редакції серед видів інформації
за змістом перелічує такий вид як інформація про стан довкілля (екологічна
інформація). Саме це вживання і ототожнення термінів «інформація про стан
довкілля» та «екологічна інформація» дуже важливе, адже нарешті вирішує питання
про співвідношення конституційної норми про відкритість інформації про стан
довкілля та норм Закону України «Про охорону навколишнього природного
середовища», які визначають зміст і правовий режим екологічної інформації.
Визначною є також нарешті вдала спроба українського законодавця правильно
переписати визначення екологічної інформації із Конвенції про доступ до
інформації, участь громадськості у процесі прийняття рішень та доступ до
правосуддя з питань, що стосується довкілля, ратифікованої Україною у 1999 році.
Так, стаття 16 закону слово у слово дублює визначення Конвенції, а також встановлює
національний правовий режим доступу до цієї інформації, відповідно до якого
інформація про стан довкілля, крім інформації про місце розташування військових
об’єктів, не може бути віднесена до інформації з обмеженим доступом.
Відповідно до статей 1 та 13 Закону України «Про доступ до публічної
інформації» інформація про стан довкілля належить до публічної інформації,
навіть якщо вона була створена і перебуває у володінні суб’єкта господарювання.
Закон визначає як розпорядників інформацією не лише суб’єктів владних
повноважень, але й деяких фізичних та юридичних осіб (що фінансуються з
державного чи місцевих бюджетів, виконують делеговані повноваження згідно із
законом чи договором, займають домінуюче становище на ринку, є природними
монополіями). Крім цього, до розпорядників інформації, які повинні
забезпечувати доступ до інформації в порядку, передбаченому цим законом,
прирівнюються і суб’єкти господарювання, які володіють, в тому чисті,
інформацією про стан довкілля. Це означає, що із набранням цим законом чинності
матеріали оцінки впливу на довкілля, звіти по інвентаризації викидів
забруднюючих речовин, результати моніторингу впливу діяльності на довкілля та
будь-яка інша екологічна інформація, яка створюється суб’єктами господарювання
стануть публічною інформацією, і відповідно відкритою для громадськості.
З точки зору забезпечення доступу до екологічної інформації ці закони –
величезний крок уперед. Але це лише пів справи, практика покаже, як
держслужбовці будуть вписуватися у нові стиснуті строки надання інформації, і
як на такі нововведення відреагують підприємства, які здійснюють шкідливий
вплив на довкілля.
Джерело : Екологія. Право.
Людина. |