І мовить камінь... Наталія Чергік
Чим же такий, здавалося б, неживий, важкий і холодний матеріал привертає до себе нашу увагу? Можливо, любов до каменя споконвіку живе у нас в генах і пояснюється тим, що із давніх давен саме з каменем людина пов’язала своє життя, адже він дав усе: житло, знаряддя праці і зброю, камінь прийняв на своє тіло перші письмена і малюнки, став предметом накопичення скарбів і об’єктом поклоніння. Певна колекція предметів із каменю зібрана у Національному заповіднику “Хортиця”. Більшість із них використані в якості лапідарних 1 об’єктів. До цієї категорії віднесено великогабаритні знаряддя праці, надмогильні пам’ятники, скульптури. Пропонуємо вам ознайомитись з цими виробами. Знаряддя праці “Прийди, весно, принеси нам збіжжя...” – так закликали наші пращури. “Хліб наш насущний дай нам...” – багато хто говорить так і сьогодні. Дійсно, людина завжди прагнула зберегти врожай, ретельно обробити зібране і перетворити його на придатну для споживання їжу. Звичайно, при цьому аж ніяк не можливо було обійтись без спеціальних знарядь праці, серед яких значну частку займають кам’яні. На жаль, серед археологічних матеріалів найдавніших пристроїв для обмолоту зерна не представлено. Між тим, етнографи вважають, що спосіб вибивання зерна з колоса молотильним котком сягає глибокої давнини. Його розповсюдження на території України пов’язане з географічними та кліматичними умовами. Гарман (українська назва котка) не був характерним для місцевостей з піщаним грунтом, а там, де зустрічались на поверхні гранітні виходи Українського кристалічного щита (гранітне пасмо, що простягається під землею, подекуди виходячи на поверхню, від Донецького кряжу до Карпат), активно застосовувався, причому не тільки українцями, а й імігрантами – поляками, німцями, росіянами, греками, болгарами, молдаванами. Збереглись і назви цього пристрою : румейське - “алуни хая”, болгарське - “валяк”, російське “каток”. У ХІХ столітті гарман вважався показником заможності, а у ХХ , у зв’язку з технологічною революцією на селі, отримав статус найпростішого засобу обмолоту зерна. У Національному заповіднику “Хортиця” зібрано досить презентабельну колекцію молотильних котків. Представлені вони на території меморіально-туристичного комплексу “Скіфський стан”. Гармани - витесані з каменя (пісковика чи граніту) циліндри з 6 – 8 гранями-ребрами. На декількох екземплярах з протилежних боків циліндра вбиті залізні стрижні. На більшості гарманів видно тільки сліди від такого кріплення. Завдяки стрижням коток з’єднувався з рамою, прикріпленою до оглоблів кінної упряжі. У гарман запрягали пару коней, які волочили його по розстеленому на току збіжжю, і своїми ребрами гарман вибивав із колосків зерно. Наступний етап обробки зерна – товчіння. Українські етнографічні джерела свідчать, що найпоширенішим пристроєм для цього була ручна ступа, виготовлена із дерева, але зустрічаються й кам’яні, причому ножні, ступи. Їх витесували із великої кам’яної брили, не менше 80 сантиметрів заввишки і стільки ж завширшки, по центру видовбували заглиблення, а з боків припасовували дві довгасті вигнуті жердини. Між жердинами кріпилася перекладина – вісь із довгим важелем, на одному кінці якого тримався дерев’яний молот. Робітник ставав обома ногами на важіль так, щоб, розгойдуючись на ньому, примушувати молот входити у ступу і товкти таким чином зерно. Серед кам’яних ступок фондової збірки заповідника одна відрізняється якісно витесаною і відшліфованою формою, значною висотою, чітким силуетом, наявністю рельєфних виступів по верхньому краю. Можливо, цей предмет використовувався в ритуальних діях. Інші ступи мають грубо оброблену поверхню, позначену багатьма сколами, що говорить про суто господарче призначення виробів. Слід сказати, що в результаті обробки зерна у ступі, воно роздрібнювалось незначно - можна було отримати крупу, а не муку, і то доволі грубу. Для отримання ж муки використовували інший пристрій – жорна, так званий ручний млин. Найдавніші кам’яні жорна, паралельно з зернотерками, зустрічаються серед пізньоскіфських пам’яток. У ті часи це були прямокутні в плані кам’яні плити з конусоподібним отвором для засипки зерна через верхню плиту. Виготовлені з граніту та інших порід каменю жорна повсюдно зустрічаються на поселеннях черняхівських племен (ІІ-У ст.ст.) та давніх слов'ян другої половини І тис. н.е. Тепер це уже не прямокутні плити, а два кам’яних диски до 60 сантиметрів у діаметрі, з пласкими робочими поверхнями і отворами по центру для насадки на спеціальний штир – “веретено”. Обертання верхнього каменя, масивнішого, ніж нижнє, здійснювалось за допомогою руків’я, прикріпленого до отвору на зовнішній поверхні жорна. Поширеними були жорна у господарствах ХІХ-ХХ ст.ст. Їх відзначає вдосконаленість конструкції, що поліпшувало умови праці, при цьому в основі своїй жорна залишились незміненими. Слід сказати, що жорна були складовою частиною не тільки ручного механізму. Наприклад, ті, що мали діаметр більше 80-100 сантиметрів, використовувались на водяних млинах або на млинах з кінною тягою. Такі будови в епоху середньовіччя могли собі дозволити тільки дворяни і шляхтичі, а у ХІХ столітті - заможні селяни українці і переселенці. На вже згадуваному меморіально-туристичному комплексі «Скіфському стані» представлено жорно діаметром більше метра. У цьому виробі вражають не тільки розміри, а й декор. Безперечно, нанесені на поверхню рівчаки мають суто виробниче призначення, але відверта солярність композиції надає йому сакрального вигляду, відкриває його художні якості. Групу предметів сільськогосподарського призначення доповнюють корита. Заввишки не більше 40 сантиметрів, вони пристосовані для напування і годування худоби. В більшості це незграбні чотирикутні, плоскодонні ємкості, виготовлені із пісковика та черепашника. Стели, скульптури Окремої уваги заслуговують кам’яні вироби, що передають мистецькі та ідеологічні уявлення людей різних епох. До таких, зокрема, належать статуї та антропоморфні стели. На території України виділяють три типи “кам’яних баб” (збірний, а відтак неточний термін чисельних різночасових і різнотипових пам’яток кам’яної скульптури): доби бронзи, скіфо-сарматського часу та половецькі. Як правило, стели виготовлялися із спеціально вибраних, видовжених каменів, що були більш-менш ретельно підтесані до форми, наближеної до людської фігури. Загальні спостереження дозволяють вважати, що, плити доби бронзи, на яких доволі схематично передані голова і тулуб, а риси обличчя, руки та інші деталі зовсім не відображені, використовувались для перекривання ґрунтових (безкурганних) могильників. Того ж періоду стели, нижній кінець яких не оброблений, а верх детально змодельований (зображено елементи одягу, символи влади, амулети, фігури людей і тварин) використовувались не для перекриття могил, а ставились вертикально на курганах. Проте, робити висновки про положення і призначення конкретних антропоморфних стел доби бронзи можна лише на підставі археологічних даних: умов виявлення стели, її зв’язку із досліджуваним об’єктом (похованням, курганом, святилищем). Національний заповідник “Хортиця” має у своєму розпорядженні велику кількість антропоморфних стел. Більшість із них спеціально привезені із сел Василівського та Оріхівського районів Запорізької області для облаштування меморіально-туристичного комплексу “Скіфський Стан”. Цінним надбанням є стели, виявлені та встановлені на реконструйованих археологічних пам’ятках Хортиці – святилищах і курганах доби бронзи. Антропоморфні вироби представлені в Музеї історії запорозького козацтва. Це, зокрема, гранітна стела, виявлена у с. Гюнівці Кам’янко-Дніпровського району Запорізької області. Крім антропоморфних виробів доба бронзи представлена в колекції Національного заповідника “Хортиця” саркофагом, складеним із обтесаних і підігнаних один до одного каменів (виявлений близ околиць с. Орджонікідзе Нікопольського району Дніпропетровської області). Кам’яні вироби наступного історичного періоду, доби раннього заліза, представлені стелами кіммерійського та скіфо-сарматського часу. Кіммерійські стели – знахідки рідкісні. На сьогодні в Україні їх нараховано трохи більше десятка. Тож, заповідник пишається двома екземплярами кіммерійських стел, які були виявлені у с. Скобелеві Миколаївської області та у с. Тарасо-Григорівці Дніпропетровської області. Зовні стели схожі на звичайні чотиристоронні стовпи. Проте, характер зображень на них надає цим обеліскам, хоч і віддаленої, антропоморфності. На стовпах не виділені ні голови, ні руки, ні будь-які інші частини тіла, але малюнки, безперечно, передають фігуру воїна. На кожній стелі зображено пояс, підвішений до нього точильний брусок, а також інші елементи одягу чи спорядження. Скіфські стели також відносять до пам’яток порівняно примітивного мистецтва. Виготовлялись вони із гранітних, вапнякових, пісковикових та черепашникових брил, висікалися невисоким рельєфом і, в поодиноких випадках, об’ємно. Стели зображували фігуру воїна, передану як схематично, так і детально, з усіма атрибутами озброєння. На обличчі позначалися очі, ніс, рот, рідше - вуса та борода. Майже завжди наявна гладенька або кручена гривна – головний атрибут вільного скіфа. Особлива увага приділялась зображенню зброї. Обов’язково гладенький або платівчатий пояс, до якого підвішені горит з луком, акінак, бойова сокира, точильний брусок, ніж або ногайка. Іноді на голові добре помітний шолом, а на грудях – панцир. Руки, зігнуті у ліктях. Ліва або (рідше) права рука тримає ритон (ріг для напоїв), піднятий мало не до підборіддя. Судячи з умов виявлення (в ямах над похованням, на курганах), скіфські антропоморфні стели належать до поховальних пам’яток. Існує кілька пояснень стосовно їхнього призначення. Одні дослідники вважають, що стели були пов’язані з культом мертвих. Інші вбачають у них зображення скіфського царя або бога війни Ареса. Зображення на статуях чоловічих статевих ознак трактують як відображення предка скіфів Геракла-Таргітая. Загальний висновок такий, що зміст образу стел зазнав еволюції від зображень предка-родоначальника до обожнювання скіфського царя. Також слід пам’ятати, що уособленням бога війни Ареса у скіфів був акінак, а не статуя. Крім того, скіфи не ставили статуй на честь богів. Тож, ймовірно, скіфські стели були пов’язані із заупокійним культом взагалі, і зображували скіфа у стані прилучення до божества, хоча й не з релігійною, а військовою атрибутикою. У Національному заповіднику “Хортиця” скіфські статуї презентовані менгіром і скульптурою. Менгір був виявлений близ с. Гюнівки Кам’янко-Дніпровського району. Зараз експонується в Музеї історії запорозького козацтва. Скульптура, вирізьблена на гранітній стелі, встановлена на одному з курганів меморіально-туристичного комплексу “Скіфський стан”. Тут чітко видно чоловіче обличчя (виділено очі, ніс, вуса) і частину тулуба (зображено праву руку з ритоном). До скіфського періоду належить також великий постамент – плита , спеціально виготовлена для встановлення стели (виявлена під час дослідження кургану Бабина Могила близ с. Тарасо-Горигорівки Апостольського району Дніпропетровської області). Стели сарматського часу (І-ІІ ст.ст.) являють собою схематичне, спрощене зображення людської фігури з гарно модельованою головою, вузькими плечима і прямокутним тулубом, без ніг. Трапляється, що з лицевого боку стел пласким рельєфом визначені фігури чоловіків із зігнутими у ліктях руками, в яких воїн тримає спис, кинджал, ритон, щит. Риси обличчя не деталізовані. Із кола антропоморфних стел колекції заповідника до сарматських відносять виявлену поблизу с. Григорівки Запорізької області. Стела виготовлена з пісковика. Вона позбавлена будь-яких натільних зображень, її відзнакою є старанне підтесування форми – гарно виділена голова і плечі, рельєфно позначено руку (експозиція музею). Половецькі статуї характеризуються високою якістю різьби, моделюванням фігури та окремих її частин. Відомо кілька видів скульптур: стоячі, сидячі, поясні, зображення з руками і без рук, з тлом за постаттю і без тла. Крім того розрізняють чоловічі і жіночі статуї. Сучасною наукою добре з’ясовано не тільки форми половецьких скульптур, а й дрібніші деталі одягу і озброєння на них. Встановлено кордони розповсюдження тих чи інших типів фігур. Досліджено питання їхнього призначення - в половецьких кам’яних “бабах” вбачають представників родо-племінної аристократії, введених у ранг героїв чи божеств. У Національному заповіднику “Хортиця” половецьких скульптур 30 одиниць збереження. Усі вони привезені із різних районів Запорізької області. Тепер одна із них прикрашає північну скелю Хортиці, ще одна встановлена на меморіально-туристичному комплексі “Протовче”, три скульптури стали невід’ємною частиною залів Музею історії запорозького козацтва, решта експонується на “Скіфському Стані”. Представлено різні типи чоловічих і жіночих фігур. Кілька кам’яних скульптур колекції Національного заповідника “Хортиця” не визначені остаточно. Наприклад, вирізьблене на пісковиковій брилі обличчя. Високим рельєфом виконано очі, брови, вуса, ніс. От, тільки не відомо, чий це “портрет” – скіфа, слов’янина, козака? Адже виявили вироб неподалік від місця дослідження об'єктів першої половини І тис. н.е., ХІІ-ХІУ ст., козацького часу (с. Республіканець Бериславського району Херсонської області). Цікавим предметом дослідження є пласкі стели з прямим остовом, вузькою “шиєю” та круглою верхньою кінцівкою, виготовленні із черепашника (привезені із с. Кам’янського Василівського району Запорізької області). Існує декілька припущень, щодо їхньої належності. Наприклад, ці стели схожі на мусульманські надгробки Криму і Дагестану, через що їх можна обережно віднести до пам’яток матеріальної і духовної культури ногайців. Не торкаючись питання етногенезу і соціально-економічних аспектів життя ногайців, розглянемо тільки їхні релігійні уявлення. Відомо, що іслам став проникати у середовище кочовиків-тюрок – пращурів ногайців, з Х-ХІ ст.ст. Масова ісламізація ногайських племен проходила у складі Золотої Орди. Особливо широкі масштаби вона прийняла після 1312 року – з часу офіційного введення ісламу в якості державної релігії ханом Узбеком. Закріплення ісламу на широких степових просторах Євразії, що були у минулому батьківщиною більшості ногайських племен, відобразилось у багатьох народних переказах. На підставі цих етнографічних свідчень встановлено, що серед ногайців іслам в середні віки існував у формі суфізму. Очевидно, суфійська система вірування більше пасувала кочовому стилю життя і психології ногайців. Суфізм виправдовував скромне, небагате життя, заохочував до самодисципліни, навчав легендами, притчами, приваблював містичними діями, використанням текстів Корану в якості оберегів і “ліків”, а музики і поезії для досягнення екстазу. Знамениті суфії (слово означає “одягнений в хутро, власницю”) - центральні фігури народного ісламу, користувались славою вчителів і чудотворців. Їхні могили і мавзолеї вважались місцями паломництва віруючих. Трепетне ставлення ногайців до могил своїх “святих” і знатних людей відзначено очевидцями в якості однієї з основних рис їхнього духовного життя. Мечеті - місця для моління, у ногайців були двох видів: стаціонарні - спеціально відведена юрта, і відкриті - розчищена площадка, де здійснювалась спільна молитва. Етнографічні джерела відзначають любов ногайців саме до здійснення молитов на відкритому повітрі. Тож, після перекочування на новому місці розчищали нову площадку. Нажаль будь-якої статистики відносно культу ногайців не велося, що не дозволяє привести достовірні оціночні факти. Ми можемо тільки натякнути на схожість скульптур, представлених на комплексі “Зорова могила” з надгробком суфія Шарафу-д-діна в Бахчисараї, та на подібність їх з надгробними стелами селищ Таркі, Дербент, Голотль (Дагестан). Значно раніші датування стел пов’язують зі скіфами, через схожість із примітивними антропоморфними надгробками Ольвії та скіфськими скульптурами колекції Кримського республіканського краєзнавчого музею. Хрести Минав час, і на зміну старим богам приходили нові кумири. Їхні образи і символи також висікались із каменю. Наприклад, з розповсюдженням християнства на Русі камені з зображенням людських стоп і символів плодючості доповнились християнською емблематикою. Священні валуни вкрились петрогліфами на честь християнських мучеників і святих. Нове звучання отримав і символ хреста. Найдавніші кам’яні хрести території Київської Русі датуються ХІІ століттям. Більшість із них – надмогильні, але відомі також пам’ятні, які встановлювали на честь подій (заснування міста, будівництва дороги і т.п.), і так звані поклонні хрести, які ставили на водних і сухопутних шляхах, головних і другорядних дорогах або вмуровувались у стіни християнських церков. На території України найдавніші кам’яні хрести датуються ХІV-ХVІІ століттям. Дослідження та аналіз надмогильних пам’ятників доби козацтва становить одне з основних завдань “меморіалознавства”. Фіксація і збереження кам’яних хрестів України набуває важливого значення, адже зібраний матеріал становить вагоме підґрунтя для узагальнюючих наукових досліджень. Ретельне вивчення цих пам’яток дозволить виявити певний зв’язок між формами хрестів, регіоном, походженням місцевого населення, дасть можливість простежити історико-етнографічні особливості заселення українських земель. Існуючі на сьогодні дослідження про хрести різних регіонів України дозволяють подати певні висновки стосовно предмету дослідження. Наприклад, встановлено, що ранні хрести мають трикутні чи рівні чотирикутні рамена. Відомо, що хрести козацької доби, як і слов’янські, ставились не тільки на могилах, а й для позначення певних подій. Враховуючи велику кількість варіантів і варіацій передачі форми хреста, завдяки дослідженням фахівців склалася доволі широка класифікація хрестів. Так, за кількістю кінцівок надмогильні хрести поділяють на: чотирикінцеві, шестикінцеві, восьмикінцеві, багатокінцеві, складні (коли хрест одного типу ніби накладений на хрест іншого типу). За формою: грецького типу, розширені (середній тип між грецьким та мальтійським), мальтійського типу (зазначимо, що І.В.Сапожников та Ю.А.Слюсарь вважають, термін “мальтійський” невиправданим; на їхню думку, вирізьбити хрест такої форми на практиці неможливо; дослідники пропонують називати такі хрести “лапчастими”), римського або латинського типу (з довгою нижньою частиною - виділений в окремий тип авторами видання “Археологія доби козацтва”), з круглими формами кінцівок, з трилистними формами кінцівок, так звані “променисті” (хрести, доповнені різьбленим під промені сонця колом), “зубчасті” (коли контур хреста ледь помітний, а символ сонця поданий більш рельєфно, як основний), багатоярусні (виділений авторами видання “Археологія доби козацтва”), пізанської форми (із зображення православної церкви). Частини хреста визначені наступним чином: основа або приземна частина (низ) може бути звужена, загострена, розширена; може мати форму півкола, трикутника, трапеції, прямокутника, або доповнюватись елементом у вигляді півмісяця; горішня частина - пряма, заокруглена, трилистна, мальтійського типу (розширена); плечі (рамена) чи бокові частини - прямі, заокруглені, трилисті, мальтійського типу (розширені), загострені (у хрестів пізанського типу). Крім хрестів досить своєрідними і оригінальними є фахово вирізьблені плити, на яких зображено приналежності смертних мук Христа, а також непоказні стелоподібні камені зі скромно вирізьбленими датами і символами або зовсім без зображень. Перші надходження надмогильних хрестів доби козацтва – ХІХ століття до фондів заповідника зафіксовані документами 1971 року. Тоді було прийнято на збереження п’ять надмогильних хрестів. Це хрести трилистої форми, з прямими і розширеними кінцівками. Вони були виявлені у с. Скельках і Григорівці Василівського району Запорізької області. Цінним надбанням 1972 року є хрест, про який йдеться в праці Д.І.Яворницького "Запорожье в остатках старины и преданиях народа": "... на полторы версты выше д. Капуловки (зараз с.Капулівка Нікопольського району Дніпропетровської обл.), південніше редуту ХVІІІ ст. бросаются въ глаза два небольшихъ холмика ... на первомъ изъ коихъ стоитъ высокый песчаниковый крестъ, съ высъченною на немъ надписью: "Здъ опочиваетъ рабъ божии семенъ таранъ козакъ куреня шнуринского преставися року 1742 мця дека 3 чис." Отже, цей хрест був виявлений Д.І.Яворницьким, і спочатку був привезений до Дніпропетровського історичного музею ім. Д.І.Яворницького, пізніше його передали до фондів Державного історико-культурного заповідника на острові Хортиці. У цьому ж році до фондів заповідника надійшов ще один хрест, виявлений археологічною експедицією на Херсонщини. Першим цю місцевість досліджував Д.І.Яворницький. Описавши краєвиди місця, де колись розташовувалась Кам`янська Січ (нині с.Республіканець, Бериславського району, Херсонської обл.), в роботі “Запорожье въ остаткахъ старины” (1888р.) він зазначає, що близько у ста кроках південніше від місця Кам’янської Січі знаходився козацький цвинтар, на якому збереглося чотири кам’яних хрести. На час проведення археологічної експедиції Державного історико-культурного заповідника на острові Хортиці, 1971-1975 рр., (нині Національний заповідник “Хортиця”) з названих Д.І.Яворницьким хрестів залишилось тільки два. Стосовно них читаємо у звіті про археологічну експедицію 1972 року: “...Води Каховського моря підвищились тут досить високо, затопили далеко вглиб долину р. Кам`янки, підмивають її роговидний берег, де була Кам`янська Січ з залишками кладовища, на якому похований кошовий Війська Запорізького Кость Гордієнко, та інші козацькі старшини. На їх могилах не збереглось хрестів, крім цілого хреста на могилі Костя Гордієнка та одного масивного хреста з надбитим в давні часи верхнім і боковим краєм. На цьому хресті з одного боку лінією зображено хрест з написом НИКА - значить “перемога”. Експедицією було досліджено поховання під обламаним кам`яним хрестом”. Розкопки показали, що козацьке поховання було професійно пограбовано: відсутній череп та кисті рук, тобто ті частини кістяка, на яких могли бути прикраси і коштовності (персні, каблучки), днище могили прокопано вглиб на чверть метра, очевидно в пошуках скарбу під труною. Хрест чомусь стояв не в головах, або в ногах похованого запорожця, а у центрі його ями. Він не мав звичайної підставки, а був заклинений невеликими (розміри 0,20-0,25 м) шматками вапнякових каменів. Хрест сильно фрагментований, зроблений з місцевого вапняку. Вага його 300-400 кілограмів. Через те, що хресту загрожувало повне руйнування, по закінченні досліджень його перевезли до Музею історії запорозького козацтва. Цікаво відзначити, що проблема руйнації старих цвинтарів природними і антропогенними впливами не сходить зі сторінок наукових, науково-популярних, а, також, громадсько-політичних видань останніх років. Майже кожна стаття, присвячена кам'яним хрестам козацької доби, містить заклики про їхнє негайне виявлення, картографування, дослідження і зарахування до державного обліку. Враховуючи це, у березні 2006 року Національний заповідник “Хортиця” взяв під свою опіку більше десятка надмогильних пам’яток ХVІІІ-ХІХ століття. Серед них у різних варіантах представлено: хрести грецького типу, лапчасті (мальтійського типу), складнофігурні багатокінцеві хрести. Розширюють уяву про надмогильні пам’ятки ХVІІІ-ХІХ сторіччя пласкі плити з вирізьбленими датами і зображеннями хреста у солярній і православній варіаціях. За експонатами колекції кам’яних витворів Національного заповідника “Хортиця” чітко простежується факт, що камінь не втрачав свого значення для людини і використовувався нею найрізноманітнішим чином протягом багатьох століть і тисячоліть. Сучасність же наділила кам’яні витвори ще однією функцією – бути цікавим музейним об’єктом, надавати можливість доторкнутися до дивовижних сторінок історії. 1 лапідарний – ( від лат. lapid – камінь) місце, в якому зосереджені зразки натуральних каменів або фрагменти кам’яних витворів, що походять зі стародавніх будівель і пам’ятників; лапідарії можуть бути розташовані на відкритому повітрі (парки, подвір’я) або у замкнутих приміщеннях (музеї, стародавні будівлі); лапідарії відомі вже з часів Ренесансу, широкого розповсюдження набули у ХІХ ст. (Slownik terminologiczny sztuk pieknych.- Warszawa, 2006.- st.227) Наталія Чергік, науковий співробітник Національного заповідника «Хортиця» Література: 1.Арина А.Е., Котов Г.Г., Лосева К.В. Социально-економические изменения в деревне: Мелитопольский район. 1885-1938 гг. – М., 1939. – 400 с. 2.Археологія доби українського козацтва ХУІ-ХУІІІ ст. – К., 1997.- 336 с. 3.Археологія Української РСР. Т.1.- К.: Наукова думка, 1971.- 452 с. 4.Археологія Української РСР. т.ІІ.- К.: Наукова думка, 1971.- 504 с. 5.Археологія Української РСР. т.ІІІ. – К.: Наукова думка, 1975. - 504. 6.Атеистические чтения : Сборник статей. Вып. 19.- М.: Политиздат.- 112 с. 7.Березовська Т. Козацький некрополь на маєтних землях видатного історика і композитора М.М.Аркаса // Нові дослідження козацької доби в Україні: Збірка наукових статей. Вип..8. – К., 1999. – с.51-54. 8.Богданова Н.А. Две стелы из могильника у с.Заветное в Крыму // Советская археология. Вып.2. – 1961. – с.249-252. 9.Велецкая Н.Н. Языческая символика славянских архаических ритуалов. – М.: Наука, 1978. – 240 с. 10.Волков И.В. Охранные раскопки мусульманского могильника в г.Азове.// Интернет. - www. annals.alegio.ru 11.Горленко В.Ф., Бойко І.Д., Куницький О.С. Народна землеобробська техніка українців.- К.: Наукова думка, 1971. – 164 с. 12.Дружинина Е.И. Южная Украина 1800-1825 гг. – М.: Наука, 1970. – 384 с. 13.Дехтярчук О. Кам’яні хрести Волині, Дубенщини // Нові дослідження козацької доби в Україні: Збірка наукових статей. Вип.8. – К., 1999. – с.47-50. 14.Эварницкій Д.И. Запорожье въ остаткахъ старины и преданіяхъ народа. Ч.ІІ.- С-Пб, 1888. – 262. 15.Зеленин Д.К. Восточнославянская этнография. – М.: Наука, 1991. – 512 с. 16.Иванов А.А. Надписи из Эски-юрта // Северное Причерноморье и Поволжье во взаимоотношениях Востока и Запада в ХII-ХУI веках: Сборник статей. – Ростов-на-Дону, 1989. – с. 24-31. 17.Ислам: Краткий справочник. – М.: Наука, 1983 .- 160 с. 18.Ислам на территории бывшей Российской империи :Энциклопедический словарь. т.II.- М., 1999. – 168 с. 19.Ислам на территории бывшей Российской империи :Энциклопедический словарь. т.III.- М., 2001. – 184 с. 20.Кам’яна скульптура Криму: Каталог виставки “Перехрестя етнокультур” Кримського республіканського краєзнавчого музею, 2006 р. 21.Ковальчук О.В. Українське народознавство. – К.: Освіта, 1992. - с.176. 22.Крыжицкий С., Лейпунская Н. Ольвия – память тысячелетий.- Одесса.: Маяк., 1982.- 118 с. 23.Культурно-бытовые процессы на юге Украины. - М.: Наука, 1979. – 190 с. 24.Марковин В.И. Дорогами и тропами Дагестана.-М.: Искусство,1974.-184 с. 25.Михайлов Б. Каменная Могила – подземный «эрмитаж» Приазовья».- К.: Таки справы, 2005.- 160 с., ил. 26.Мозолевский Б.Н., Полин С.В. Курганы скифского Герроса IV в до н.е. 27.Мухаметшин Д.Г. О региональных вариантах булгарских эпиграфических памятников ХIII-XIV веков // Северное Причерноморье и Поволжье во взаимоотношениях Востока и Запада в ХII-ХУI веках: Сборник статей. – Ростов-на-Дону, 1989. – с. 32-37. 28.Наулко В.И. Развитие межэтнических связей на Украине. – К.: Наукова думка, 1975. – 276 с. 29.Новичев А.Д. История Турции: Часть 1: эпоха феодализма (ХI-ХУIII века).- Л., 1963.- 315 с. 30.Паталах О. Нові дані про козацькі могили на Херсонщині // Нові дослідження козацької доби в Україні: Збірка наукових статей. Вип.10. – К., 2001. – с.74-75. 31.Піскурьова І. Козацькі кам’яні хрести північно-західної Миколаївщини // Нові дослідження козацької доби в Україні: Збірка наукових статей. Вип.14. – К., 2005. – с.32-35. 32.Плетнева С.А. Кочевники Средневековья. – М.: Наука, 1982.- 192 с. 33.Пошивайло О. Ілюстрований словник народної гончарської термінології Лівобережної України (Гетьманщини). – Опішне, 1993. –180 с. 34.Пуголовок Ю. Кладовище доби пізнього українського середньовіччя в околицях с.Келеберда // Нові дослідження козацької доби в Україні: Збірка наукових статей. Вип.14. – К., 2005. – с.30-32. 35.СапожниковИ.В., Слюсарь Ю.А. Новые и неизвестные данные о каменных крестах запорожских казаков // Запорозьке козацтво в пам’ятках історії та культури: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції. Секція І, ІІ.- Запоріжжя, 1997. – с.65-69. 36.Седов В.В. Восточные славяне в VI-XIII вв. – М.: Наука, 1982. – 328 с. 37.Сміленко А.Т. Слов’яни та їх сусіди в Степовому Подніпров’ї (II-XII ст.). – К.: Наукова думка, 1975. – 212 с. 38.Сохацький М. Кам’яні хрести козацької доби на Бойківщині // Нові дослідження козацької доби в Україні: Збірка наукових статей. Вип..8. – К., 1999. – с.46-47. 39.Степи Евразии в эпоху средневековья. – М.: Наука, 1981. – 304 с. 40.Сухобоков О.В. Славяне Днепровского Левобережья. – К.: Наукова думка, 1975. – 168 с. 41.Таранович В.Н. К вопросу о древних лапидарных памятниках с историческими надписями на территории Белорусской ССР // Советская археология. Вып.VIII. – 1946. – с.248 – 260. 42.Тимченко В.Н. Арабографические надписи кладбища Гази-Мансур и других памятников Бахчисарая // Авторефереат, 2005 р. 43.Титов В. Дослідження пам’яток козацької доби на Криворіжжі // Нові дослідження козацької доби в Україні: Збірка наукових статей. Вип.7. – К., 1998. – с. 119-124. 44.Титов В. Дослідження пам’яток козацького періоду на Криворіжжі // Нові дослідження козацької доби в Україні: Збірка наукових статей. Вип..8. – К., 1999. – с. 55 - 58. 45.Титова О., Кепін Д. Спроба реконструкції ногайського житла ХУІ-ХУІІІ ст. Північного Причорномор’я // Нові дослідження пам'яток козацької доби в Україні: Збірка наукових статей. Вип. 14. – К., 2005. – с.35-43. 46.Телегін Д.Я. Вартові тисячоліть.- К.: Наукова думка, 1991.- 80 с.: іл.. 47.Толочко П.П. Кочевые народы и Киевская Русь .- К.: Абрис, 1999. – 200 с. 48.Українська минувщина: Ілюстрований етнографічний довідник. – К.: Либідь, 1993. – 256 с. 49.Федоров-Давыдов Г.А. Курганы, идолы, монеты. -М.: Наука, 1968.- 152 с. 47.Федоров-Давыдов Г.А. Общественный строй Золотой Орды. - ., 1973. – 180 с. 50.Федотов Г.Я. Когда оживет камень. – М.: АСТ-ПРЕСС, 1999. – 144 с. 51.Шевчук С.П. До історії дослідження золотоординських поселень на Запорожжі // Запорозьке козацтво в пам’ятках історії та культури: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції. Секція І, ІІ. – Запоріжжя, 1997. – с.80-85. 52.Шепинский А.А. Новая антропоморфная стела эпохи бронзы в Крыму // Советская археология. Вып.2. - 1958. – 143-148. 53.Шер А.Я. Каменные изваяния Семиречья. – М-Л.: Наука, 1966.- 140 с. 54.Шувалов Р.О. Куяльницьке козацьке кладовище в Одесі // Нові археологічні дослідження пам’яток українського козацтва: Збірка наукових статей. Вип.1. – К., 1992. – с. 26-31. 55.Этнография. – М.: Высшая школа, 1982. – 320 с. | |
|
| |
| Переглядів: 2639 | |
| Всього коментарів: 0 | |